Всі ми знаємо президентів України, прем'єрів й інших одіозних політиків, але мало хто замислюється над важливістю тих
людей, кого нечасто показують по телевізору, але вони є головними рушіями українських і міжнародних політики та
медіа-простору.
І сьогодні ми спілкуємось з провідною медіа-діячкою, викладачем і консультантом - Ларисою Мудрак.
- Вітаємо, пані Ларисо. Світ медіа - це великий бурхливий океан, який, нерідко, буває дуже небезпечним. Як ви
вирішили стати журналісткою та чи замислювались, пізніше, змінити свою професію?
- Я зростала в щасливій родині цукровиків. Чотири покоління мого роду по лінії матері працювали, а до революції 1917 року були
власниками й створювали цукрову промисловість на українських теренах.
Моя мама була головним технологом Лучанського цукрового заводу (на Київщині), а її рідний брат Дмитро був науковцем й
працював разом із Миколою Амосовим над винайденням штучного інтелекту.
Нас, дітей, часто долучали до розмов про майбутнє. Ще п'ятирічною дитиною я точно знала, що мрії збуваються. От і
намріяла ще в першому класі на 1 вересня бути радіодиктором. Так і склалося згодом.
Я поступила до Київського Державного Університету на факультет журналістики на радіоспеціальність, і вже з 1992 року
працювала в українській редакції Радіо Свобода.
10 років моєї кар'єри було з ними - це й Київ, і Мюнхен, і Прага... часи становлення незалежної журналістики на
міжнародних стандартах.
Вже за часів роботи на радіо я зрозуміла, що менеджмент мені надзвичайно цікавий. Мої друзі й колеги відчули цей поклик
і сприяли моєму навчанню в 1999 році в літній школі в International mass-media management Institute у Сан-Франциско (США).
Тому змінювати себе та навчатись чомусь новому для зростання мені хотілося завжди, хочеться й зараз.
- Як-то кажуть, характер і любов до знань закладаються нам змалечку. Які поради та уроки життя дали вам ваші
батьки здитинства?
- Я обожнюю своїх батьків, які дали мені казковий світ щастя з самого дитинства. Вони навчили мене любити людей
і протистояти системі.
Я годинами можу розповідатипро те, як моя родина працювала й берегла цукрові заводи, які будували та створювали наші
дідусі та бабусі, але не вступали до лав комуністичної партії (а їх змушували це робити). В родині виховували дух творчості та
свободи, відчуття гідності. Це все я взяла зі свого роду та від своїх батьків.
Вони мене навчили не згинатися під обставинами, навіть, за найгіршої біди.
Слухати своє серце й не боятись йти першим вперед.
- Велика журналістика, провідною діячкою якої ви є, неможлива без великої політики. Чи важко втриматись, аби не
загрузнути в останній, і чи важко вам було очолювати прес-службу президента?
- Нічого важкого не існує для мене :) Важко, лишень, втрачати близьких і друзів.
В роботі важливо, прийняти рішення та йти вперед, якщо точно знаєш, чого хочеш добитись.
Мені нецікавою була політика, бо, на жаль, її досі в Україні не існує. Існує виключно боротьба за власні інтереси
олігархічно-політичних груп. Період 2004-2005 років був великим шансом старту демократичних процесів та початку творення
відповідальної держави.
Я щиро вдячна долі та людям, з якими тоді йшла за шанс працювати в президентській команді. Я переконана, що за тих
обставин, які склалися на той час, Президент Ющенко зробив немало. Проукраїнська політика, відродження національної історії,
й історії Голодомору, боротьба за українську мову, створення Мистецького Арсеналу, Історичного Батурину...
На жаль, багато не вдалося, історія очевидна, коли є з чим порівнювати, що після кого залишається.
Прес-службу ми створювали й ставили на новий продемократичний формат роботи . Це було цікаво, хоч і забирало
20 годин на добу. Я п'ять років майже не бувала вдома та не бачила родини. Ми створили команду та формат робот, який діє
й досі, а багато працівників прес-служби 2005 року там стараються й понині. Це, на мою думку, - свідчення правильно
проведеної менеджерської роботи.
Мені вдалося набрати працівників з різних сфер (міжнародних організацій, з українських медіа, з інших державних
прес-служб) і, навіть, зберегти декілька працівників зі "старожилів" прес-служби. Я прихильниця поєднання роботи досвідчених
і молодих. Так роблю в усіх проектах, якими займаюся. В проекті побудови прес-служби президента головне завдання ставилось
за відкритість та доступність. Тому все вибудовувалось на доступ журналістів до інформації та до спікерів. Цей досвід дався нам
важко - відкритість одразу ж сприйняли за вседоступність і вседозволеність (журналісти могли вимагати доступу до кабінетів
чиновників і приватних осель політиків). Були випадки, коли мені телефонували приймальні та просили повпливати на
журналістів, які займали місця під столами керівників Секретаріату та не збирались звідти виходити, посилаючись на відкритість
роботи Секретаріату Президента.
У 2005 році охороні Президента та співробітникам Секретаріату було заборонено будь-що забороняти журналістам. Було
непросто, але ми всі та Президент Ющенко усвідомлювали, що цей період необхідно пройти. Дуже багато вчилися самі та вчили
працівників прес-служби. Головний формат роботи вибудовували за прикладом прес-офісу Білого Дому та британського прем'єр-міністра
(я проходила свого часу там стажування).
Головним принципом для мене та прес-служби тоді було "50/50" - для допомоги журналістам і для роботи над завданнями
Президента.
- Інколи буває так, що коли з задоволенням займаєшся якоюсь "непрофільною" для себе справою, хочеться нею
займатись та розвиватись за цим напрямком. А чи ви особисто планували стати депутатом якогось з рівнів, та/чи, навіть,
міністром?
- Я назавжди присвячена медіа-менеджменту та розвиваюсь за цим напрямком. Зараз готуюсь до захисту кандидатської роботи
"Нові конвергентні медіа", працюю над питаннями розвитку "Громадського радіо".
Поза тим не зарікаюсь. Доля іноді дає шанси для реалізації за різними напрямками.
- Ви нерідко подорожуєте світом як по роботі, так і в рамках освітніх проектів й усюди представляєте Україну
виключно з гарного боку. Що, на вашу думку, можна та слід зробити для того, аби про нашу країну, позитивно, знали всі інші?
- Збудувати країну й пишатися тим, що зробив сам, без чиєїсь допомоги.
Я вірю, що так й буде. Коли людина/країна впевнені в своїх силах й щосекунди працює й створює добро для інших
- нічого пояснювати не потрібно. Це завжди очевидно й це завжди поважають.
-
Розповідаючи про правильні можливі та необхідні якісні перетворення в нашій країні, ви багатьох надихаєте на гарні
перетворення великих масштабів й особистісний розвиток молодь та дорослих. Що для вас значить слово "патріотизм" та
наскільки сьогодні, на вашу думку, патріоти розвивають Україну?
- Я переконана, що останні 5 років – це все заслуга людей, простих звичайних українців, які всупереч всьому, всупереч
егоїстичнім, маніпулятивним інтересам політиків будують, боронять й створюють свою країну.
Це важко, це складно, це іноді, навіть, неможливо - але це відбуваєтся. Це й є унікальнісь нашої нації, нашого народу.
Важливо лише аналізувати чому так й що робити далі. Хто вартий довіри, а хто ні. Й, нарешті навчитися обирати
не популістів чи капіталістів, як це сталося в 2014 році, чи іноземців. А самим, своїми силами йти до правди та доброботу.
"Політик той, хто любить людей, живе проблемами простих людей й вірить и їхні мрії" – це цитата Держсекретаря США
2011- 2014р.р. Гіларі Клінтон з її книги “Hard choices’’. Й я ладна з нею погодитися.
- Коли подорожуєш з однієї країни до іншої, то організм може "просити" час на акліматизацію. А як вам вдається
завжди виглядати гарно та дуже бадьоро?
- Необхідно бути вимогливими до себе. Я займаюсь спортом, а коли не можу займатися – багато ходжу пішки.
Намагаюсь до 8 км на день (так вчив мене в дитинстві академік Микола Амосов).
- Що б ви могли побажати всій Україні, своїм колегам і починаючим майстрам пера?
- Любові. Любові й ще раз любові. До людей. До України. Й до справи, яку любите.
